Достеменно відомо, що саме між Старими і Новими Санжарами Ворскла має мілководдя, зручне для кінної переправи, що й використовували спочатку кочівники козаки-скотарі, а згодом – чумаки. З давніх давен, ще коли козацькі племена були мирними племенами скотарів, броди, біля яких, як правило поїли отари кіз, овець, пізніше – коней та корів, охороняли озброєні групи козаків, яких звали бродниками. Ніяких козацьких ватаг-бродників – «попередників козаків», що блудили степами, як це пишуть деякі історики – не було. Це давно відомий, в усякому разі козакам, факт.
Як і цілком мирна й послідовна версія виникнення одного з племен козацького народу з племен скотарів-пастухів кіз , овець, пізніше коней і корів, частина якого мігрувало чорноземним коридором від Кавказу до Карпат, а частина вела осілий спосіб розведення кіз та овець. Полтавські козаки, наприклад, вважають, що слово «козак», як і майже всі слова в пракозацькій мові на давній козацькій мові – багатозначне. Одне з його первинних значень означає «старший над козами», «пастух», «власник кіз», «охоронець кіз». Інше – «син неба» , «воїн-жрець», пізніше – «воїн-монах».. Ще інше –«озброєний оборонець землі». Є значення : «вільна людина», І так далі. Слово «отара» в козацькій мові й дотепер означає стадо кіз чи овець, яке пасуть. Звідси – «отарман» - старший чоловік, шанований чоловік і одночасно – старший над пастухами - пізніше – «отаман» Кіш – літній загін для кіз, кошара – критий загін для овець.
На одному з гербів козаків зображений не «благородний білий олень, поранений стрілою», як це розписують деякі історика, а звичайна дика коза – косуля, що в часи кочівників(мисливців)-козаків була найдоступнішою для лука здобиччю. Що зрештою підтверджує, що козацькі племена спочатку полювали на кіз, а згодом, приручивши їх –випасали в долинах рік та узбережжях нинішнього Чорного і Азовських морів.
Заснування Старих і Нових Санжар біля бродів Ворскли польські та рускіє історики приписують польському шляхтичу Козаковському. Але це – зовсім не так. Немає сумнівів, що ці поселення існували ще задовго до з’яви тут польської шляхти.Щонайменше за часів скіфів. Саме поселення біля броду значно примножили татари Золотої орди, котрі не захотіли повертатися в свої степи, й осіли тут, на родючих землях зі своїми кінськими табунами та овечими отарами.
…Перша виявлена офіційна згадка про Старі Санжари як сотенне містечко зустрічається в листі Полтавського полковника Кирила Пушкаренка до царя російського Олексія Михайловича 15 березня 1659 року.
Цікаві спогади про Полтаву, Старі й Нові Санжари залишив російський академік В.Ф. Зуєв, котрий в 1781-1782 роках мандрував від Санкт-Петербургу до Херсону й вів щоденникові записи. І хоч в його записах є цілий ряд неточностей, та відвертих дурниць, як наприклад та, що Полтаву заснували польські козаки, та все ж вони варті нашої уваги. Аби не переказувати, зацитую окремі фрагменти записів Зуєва мовою оригінала:
«… Подъезжая к Сенжаровской крепости, косогор, которым мы еще ехали, стал понижаться, а с левой стороны за вышеописаной долиною подходил к нам новый, такой же. Коих оба против Сенжаровской крепости рассыпались в песчаные бугры, нарочито пространство занимающие.».
Долина, і балка про яку згадує мандрівник, за уточненням сучасного полтавського археолога Олександра Супруненка, це долина нині річечки Говтвянчик, правої притоки Ворскли, яка в районі сучасних сіл Мачухи і Великі Вільшани досягає 70 метрів глибини від рівня навколишнього плато.
Сенжарівська фортеця в нотатках Зуєва – Новосанжарська фортеця ХУІІ століття, залишки якої були ліквідовані на початку ХХ століття. Фортеця знаходилася на підвищенні другої надзаплавної тераси правого берега Ворскли. Одні з її воріт за О.Супруненком, розташовувалися на розі сучасних вулиць Леніна і Жовтневої, якими фактично й обмежувалася фортечна територія. Центральний в’їзд до фортеці, можливо. Був у верхній частині городища – Замку, від Старополтавської дороги. Частина Замку зруйнована яром і кар’єром цегельного заводу, вся інша площа колишньої Сенжарівської фортеці нині забудована. В 1991 році на одному з городів жителя Нових Санжар було знайдено залізний листоподібний наконечник до списа і залишки некрополя козацької доби. На території Замку археологом О.В. Сєровим виявлено нашарування давньоруського часу(ХІІ-ХІІ ст.).
Смуга пісків, про які згадує Зуєв – піски третинного періоду, що проходять через сучасний Новосанжарський район по лінії сіл Писарівна-Мала Перещепина-Клюсівка-Нові Санжари-Зачепилівка. Нині вони здебільшого заліснені.
«…Сенжаровская крепость, или как ее здесь называют , Станица, величиной представляет хорошую слободу, стоит между рек Ворсклы и Полузерья, обеих нарочитых речек, но по причине многих заливов, озер и мельниц, во многих местах обмелелых. Строения в ней хоть и рассеянные, однако хорошие, с наружи выбеленные. В крепости пять церквей и подле устья реки Полузерья земная крепосца с высоким валом, с проездами и рвом. Домов всех полагают 760, в коих жителей военно-служащих и отставных Малороссиян более 250 душ, прочие суть государственные поселяне, также из Малороссии числом более 3 500 душ. Сенжарами называют два местечка, одно новые, а другое старые Сенжары. Оба прежне составляли токмо станицы, но ныне, при новом учреждении губернии Новые Сенжары сделаны уездным городом Новороссийской губернии.
Уезд его простирается в длину от Юго-Запада к Северовостоку и заключает в себя 354 815 десятин земли, из коих пашенной около 213 000 десятин, а прочие под лугами, лесом и неудобная. Земля хотя плодородная, однако малонаселенная и состоит по большой части из пустошей, ибо во всем уезде считается только четыре местечка, восемь сел и девять деревень, в коих во всех не с большим 6 400 домов, а жителей 17 470 душ, наиболее государственных поселян и владельческих поданных, всех из малороссиян. Новосенжарский уезд граничит с Харьковским намесничеством, Полтавским и Кременчугскими уездами и Азовской губернией.
Из Сенжаровской Станицы спустились мы к реке Полузерья, коея многие заливы переехали мы бродом, а самую реку после мостом. Левый берег был положе, нежели правый, на который когда мы поднялись, то поехали прямо в степь на Запад, а он простирался прямо на полдень, где еще в видимом расстоянии поворачивает также к Западу мысом, на котором стоит местечко Белики и от нашей дороги в 12 верстах через Белики идет большая дорога на Катеринослав…»
З наведеного вище уривку видно, що Старі та Нові Санжари в 1781 році ще зберігали давні козацькі традиції й називалися станицею, так козаки називали свої більші ніж хутори поселення(села).
В описі згадується річка «Полузерья», знову ж таки це теж «Полузерка(Лузерка)» в російській транскрипції. У примітках-коментарях В.Мокляк теж називає її «Полузір’я» і навіть «Полузерря». В дійсності, як ми вже розібралися, річка мала назву Лузеря(Лузерка), а територія, на якій розміщувалися козацькі хутори по річці Лузері, звалася Лузеррям, Полузеррям.
На час мандрівки Зуєва місцевість навпроти станиці Нові Сенджари, праворуч від Кобеляцького шляху ще називалося – Полузерря або Лузерря. Оскільки подібні назви були не дуже зрозумілі росіянам, вони, відповідно, їх безбожно перекручували.
В дійсності йдеться зовсім не про річку, яка в районі Полузерських хуторів( від Лелюхівки до Супрунівки) колись звалася місцевими жителями вже з ХУІ століття, точніше – після 1630 року, річкою Лузерею( інші назви - Лузеря, Лузерії річка, Лузерка, Лузірка). На місці Лузерки нині болота та струмочки, що їх поєднують йдеться в дорожніх нотатках Зуєва про зовсім іншу, відому нині під кількома назвами річечку…. В Лелюхівці –це Ворона. Між Гергелями й Дмитренками – Різничка, під Полтавою – Полузір’я…На деяких сучасних русифікованих картах- Полузерка.
В дійсності , це ніяка, вибачте, не ворона, а « Воронна», від колись великої кількості на її поворотах «воронок», «вирів», «водоворотів». Старожили(мій дід Стефан, наприклад та його брати) знали ще одну назву цієї річечки – Оборонна(Боронна), від неї хутір на крутому колись її березі –Оборонний, Побережний, який пізніше став знову ж таки на рускій манер – Оборожний.
За Шпортьками , біля нинішньої Лелюхівки, перед трасою Полтава-Кременчук поблизу Нових Санжар, ці дві річечки Лузерка( тепер струмок в болотах) і Різничка(невелика річка, біля Дмитренок ширина подекуди 5-20 м) зливаються нині в один невеличкий потічок, що впадає у Ворсклу .
Укріплення Нових Санжар були зруйновані більшовицькими окупантами в 1920-1939 роках з наміром зітерти в пам’яті новосанжарців славетну добу козаччини.
Старі Санжари ( Саджаки, Санджари, Сенжари, Сенджарів)розташовані за 17 кілометрів від Нових Санжар на правому березі Ворскли.
Царські історики ( за М.Максимовичем) знову ж таки приписують засновництво обох козацьких станиць польській шляхті. Засновник Старих Санжар ніби то Косіковський, а Нових – А.Казановський в ХУІІ столітті. Насправді ж обидві станиці засновані були задовго до цього запорізькими осілими козаками на місці давніх стоянок козаків кочівників(скіфів). Варто лише згадати, що на їх місці були у свій час монгольські форпости, потім - татарські фортеці, що охороняли броди, переправи. А вони теж виникли не на пустому місці а на старовинних городищах давньокозацького часу.
Про засновників сучасного села Дмитренки, що в десяти кілометрах від Нових Санжар є дві версії. Одна з них розповідає, що хутір Дмитренки, подалі від чужого ока, в лісистій долині двох річок заснував нащадок роду одного з найдавніших українських князів, гетьман України в 1550-1563 роках, Дмитро Вишневецький для своєї коханки Лузері( Лузерії) ДИМИТРОВІЧ( Диметріч, Диметри, Димитрової, Дмітрової, Дмітренкової, тощо)[1], котру привіз з Турції , де з ініціативи Роксолани, дружини турецького султана, вів переговори з Сулейманом про підтримку Турцією визвольної боротьби українців проти поляків. Лузерію князю , разом з іншими бранками й близько 100 звільненими з неволі козаками, подарував Сулейман Пишний...
Дмитро Вишневецький – один з нащадків великого князя литовського Ольгерда та Рюриковичів.
Правнук Дмитрія Корибута, син Ольгерда Гедиміновича – Султан у свій час заснував на Волині замок Вишневецьк і почав найменовуватися Корибутом-Вишневецьким. Син його брата Василя – Михайло Вишневецький став родоначальником однієї з гілок Вишневецьких. У нього було три сини: Михайло, Іван та Олександр.
Дмитро Вишневецький – син Івана. Лінія Михайла Вишневецького припинилася на польському королі Міхалі(Фомі Корибуті), синові горезвісного Яреми Вишневецького.
Нащадки Михайла Вишневецького були у свій час черкаськими, канівськими, овруцькими старостами, каштелянами київськими й володіли землями на Лівобережжі та правобережжі Дніпра. Дмитру Івановичу Вишневецькому в часи гетьманства належали землі частини нинішньої Полтавщини.
Версія приналежності хутора Дмитренки Дмитру Вишневецькому попри записам в Хроніках Сулеймана, певною мірою знаходить своє підтвердження і тим, що й пізніше Полузерські хутори завжди якщо не у прямій власності то під військовою опікою знатної польської шляхти з роду Вишневецьких( того ж кривавого ката українського народу Яреми Вишневецького, сина рідного дядька Дмитра Вишневецького - Михайла Вишневецького)), а згодом -- небідної козацької старшини.
До часів Богдана Хмельницького хутір називали спочатку Княжим, потім Дмитрів хутір, згодом - Дмитренки Вишневецьких, а Полузерські хутори – хуторами Вишневецьких. Але оскільки, передостанній потенційний і номінальний власник хутора - Ярема Вишневецький на погляд Богдана Хмельницького зрадив українській справі, покатоличився й став лютим ворогом козаків, то в Україні за Хмельницького перестали навіть згадувати, кому належали в сиву давнину хутори, і Дмитренки Вишневецьких перетворилися за часів першого гетьманату просто в Дмитренки.
Насправді ж все не так просто, як прагнув подати це Богдан Хмельницький і пізніше совєтські історики, котрі намагалися чомусь заперечити існування української аристократії та досить своєрідно, як «національно –визвольну боротьбу» показували їх боротьбу за владу в Україні.
Засновнику Запорізької хортицької Січі і великому землевласнику , магнату Дмитру Вишневецькому совєтські й постсовєтські історики не можуть вибачити князівського, себто панського на їх погляд походження. Тому й намагалися зробити так, щоб в народу ніяк не асоціювалися князь Дмитро Вишневецький і славний Байда, як одна й та ж особа.
Та що б там хто не говорив і писав, саме князь Дмитро Вишневецький таки заснував Хортицьку Січ, створив Запорізьке військо і залишиться в історії, як фундатор православного фундаменталізму. Бо це правда.
Як правда й те, що нащадок з роду Вишневецьких, знову ж таки князь Ярема, у державі, що об’єднувала значну частину сучасної України, Білої Русі, Польщі, Литви і Східну Прусію, й звалася в часи Вишневецького-Хмельницького дуже цікаво: Res Publika(Республіка), відомої нам як Річ Посполита, став католиком і вів безжальну війну на винищення проти військово-релігійної структури( Запорізької січі), що створив Дмитро Вишневецький-Байда.
Богдан Хмельницький передав володіння переможених козаками Вишневецьких в Україні українському магнатові, послу гетьмана у Швеції Юрію Немиричеві(помер у 1659 році).
Землі між Санжарами та Полтавою перейшли у власність полковника Якова Барабаша. Останній з відомих нам покровителів села був військовий старшина Іван Сулима, котрий, переповідають, дуже гордився тим, що опікується хутором , заснованим Байдою – Дмитром Вишневецьким, і ніколи не посягав на вольності козаків з Полузерських хуторів.
Та й козаки тодішніх зимівників по річці Лузерці фактично не визнавали над собою влади Яреми Вишневецького, Юрія Немирича, Івана Виговського, Якова Барабаша, Івана Сулими, чи Мартина Пушкаря й постійно воювали за свою незалежність від шляхти й багатої старшини.
Своє козацьке походження й свободи, як це не видається дивним, їм вдалося відстояти аж до більшовицької навали 1919 року.
І дід, і батька Дмитра Вишневецького воювали з татарами. В 1544 році батьків Дмитра – Івана та Анастасію Вишневецьку з дітьми захопили під час набігу на Волинь татари. Є припущення, що всіх їх визволили козаки під час одного з походів Бернарда Претвича.
Дмитро Вишневецький подався за пороги ще безвусим юнаком і з кінця 30-х років ХУІ століття став брати активну участь в походах проти татар. 1548-1549 року Дмитро взяв участь у поході Бернарда Претвича на форпост Османської імперії Очаков.
Після цього походу за рекомендацією того ж таки Б.Претвича в 1550 році польський король Сигізмунд ІІ Август призначає Дмитра Вишневецького старостою Черкас та Канева. Вже тоді князь зрозумів, що незначні сили та роздробленість козаків не можуть протидіяти величезним татарським ордам.
Через три роки староства князь вирішив реалізувати свою давню мрію – створити військо для відсічі татарам. Польський король цих намірів не схвалював. Зібравши чотири сотні козаків, Вишневецький на свої кошти в 1552 році починає будувати на крутому березі острова Мала Хортиця першу козацьку фортецю.
В 1553 році Дмитро Вишневецький з козаками прибуває в Стамбул і півроку веде переговори з султаном Туреччини. Про їх зміст історикам невідомо. Але більшість вважають, що Вишневецький плів інтригу проти Сигізмунда ІІ Августа, бо той не бажав незалежності України.
В дійсності український князь і фактичнео перший запорозький гетьман прибув до столиці Османської імперії на запрошення Роксолани( Насті Лісовської, Гурем Гасені, Веселої султанші), котра вмовила Сулеймана Пишного замиритися з козацьким гетьманом і відвести татарські набіги з Криму на Україну, свою батьківщину.
Султан приймав Вишневецького, як дорогого гостя, задля нього на прохання Роксолани, звільнив з полону близько сотні козаків та полонянок. Серед останніх князю впала в око турецька наложниця з Сербії чи Албанії[2] на ім’я Лузерія(Лузера), яка прислуговувала йому під час перебування в Цареграді.
Дмитро Вишневецький привіз Лузерію в Україну й заховав від усіх у швидко зведеному зимівнику з п’яти дерев’яних будинків у долині, чи точніше своєрідному острові між двох мальовничих річок неподалік переправи через Ворсклу( Санжар). З молодицею залишив свого старого слугу на прозвисько Різник і кількох козаків охорони. Вони й стали першими жителями хутора, якого сам Дмитро Вишневецький і назвав пізніше по імені першого сина Лузерії - Дмитра, -- спочатку Дмитриками, а пізніше - Дмитренками.
Між тим Дмитро Вишневецький продовжував розбудову фортеці на Хортиці, вів дипломатичні переговори з Туреччиною, Московщиною, Польщею, просив у них допомоги в будівництві. Але дуже незначну допомогу князю надав тільки Іван Грозний.
1556 року з Путівля Вишневецький вирушає в похід проти турків, захоплює і зруйновує Очаків, визволяє чимало невільників..
В січні 1557 року татарський хан Девлет-Гирей вирішує поквитатися з Вишневецький і бере в 24-денну облогу Хортицю. Але козаки громлять ворога і женуть його назад Крим.
Навесні 1557 року Вишневецький організовує ще один похід в Аслам-город. У відповідь турецький султан проголошує князя « найбільшим ворогом Османської імперії» і посилає проти козаків «капітана Дмитрашки», як називали турки Дмитра Вишневецького, об’єднані турецькі, татарські та молдаванські війська. Козаки тримали оборону, поки не скінчився провіант. Потім невеликими групами різними шляхами дісталися Черкас. Через два тижні турки залишили Хортицю й на острів знову повернулися козаки.. А Дмитро Вишневецький подався шукати підтримки у московського царя Івана Грозного. Цар призначив князю солідне жалування, подарував містечко Бєльов у Тульській нині області.
1558 року Вишневецький вертається на Хортицю з невеликим московським загоном, знову збирає козаків і вирушає походом на Крим. Але Іван Грозний, боячись, що татари , об’єднавшись з турками розіб’ють князя й рушать на Московію, відкликав Вишневецького до Москви і дав наказ виступити проти Польші. Той не погодився, воліючи покінчити спочатку з татарами. Тільки через три роки, довідавшись про черговий спустошливий набіг татарів на Україну, Дмитро Вишневецький повернеться на Запоріжжя. Він повертається у підданство польського короля, але той не дає дозволу козакам воювати проти татар і турок.
1564 року молдавські бояри всупереч волі свого князя спробували скинуте з себе 50-річне турецьке ярмо й запросили Дмитра Вишневецького очолити повстання й стати господарем Молдавії. Майже 4 000 козаків погодилися допомогти гетьману. На біду, в поході охорона з гетьманом відстала від головних сил їх зрадою зумів полонити загін молдавського вельможі Томжа.
Гетьмана Вишневецького і старшину Плясецького після катувань відправили в Терцію, де почепили на гак . Три дні жив ще Дмитро Вишневецький, обзиваючи султана, кляв мусульманську віру… Турки не витримали й дострелили першого гетьмана запорізького козацтва з лука.
За іншою версією одним з перших поселенців долини був учасник походу гетьмана Петра Сагайдачного в Турцію – Дмитро Різниченко, котрий привіз з походу визволену ним з гарему вельможі в Трапезунді турчанку, знову ж таки – Лузерю, й звів тут зимівник. В одному з наступних походів козак втратив руку, й після цього доживав віку у своєму хуторі, який назвали Дмитренки. Був козак набагато старший своєї дружини. Мали вони п’ятеро синів і чотирьох дочок, сім’ї яких селилися по долині річки Лузери, що в давні часи була значно більша притоки Ворскли Різнички, утворивши з часом щонайменше ще чотирнадцять хуторів: Гергелі, Жалії, П’ятаки, Марусичі, Бредуни, Оборожні, Рукаси, Шевці, Рукасі, Бондури, Шевченки, Шпортьки, Ревазівка, Білоконі, Більки, Скубії….
Мені здається обидві ці версії мають спільне коріння. Оскільки Дмитро Вишневецький міг доручити опікуватися своєю молодою коханкою старому козакові, якого місцеве населення пізніше сприйняло за чоловіка Лузерії, бо князь Дмитро був на хуторах рідким гостем та й приїздив таємно.
Думається, було б справедливо поставити у Дмитренках пам’яnник Дмитру Вишневецькому-Байді, або ж його сину Дмитру, чи символічну постать запорізького козака, а в Полузері -- Лузері, його коханій, або скульптуру козачки, дружини і матері.
Лузерія Димитровіч-Вишневецька, як розповідав батьку прадід Іван, жила з дітьми самотньо і довго, заміж більше не виходила. За тодішніми звичаями вона перебрала на себе главенство в родині і керувала осілими козаками запорожцями і поселенцями до самої своєї смерті. Її зимівник з часом стали називати не лише Дмитренками а й хутором Лузері, Лузерським хутором. А річку, на березі якої стояв хутір прозвали річкою, де живе вдова Лузеря, річкою Лузері, Лузерківської річкою, а коли вона померла назва поступово змінювалася – Лузірка, Лузерка, і нарешті стала Полузеркою. Ця назва збереглася на картах і дотепер.
Принаймні більше двадцяти козацьких хуторів у долині між Лузеркою та Різничкою довгий час називалися хуторами по річці Лузері, Полузерськими хуторами, пізніше вони мали назву Санжарські хутори, ще пізніше Новосанжарські хутори, але самі хуторяни звали свої хутори Полузерськими до 60-років минулого століття. Сама долина звалася Полузерською долиною, або Полузеррям.
Є й інші менш цікаві версії, але всі вони пов’язані іменами Дмитро і Лузерія. Що і дає можливість говорити про певну ймовірність виникнення топонімів Дмитренки і Полузерря, назв річок Різничка і Лузерка.
Повторюсь, є підстави вважати що обидві версії насправді є переказами про одні й ті ж події. Дмитро Різник(Різниченко) міг таки бути старим слугою гетьмана Дмитра Вишневецького, якому він доручив охорону коханки. Діти Лузерії й Дмитра Вишневецького прозвалися Дмитренками. Так само назва хутора могла походими ї від імені Дмитра Різніченка, чи якогось іншого достойника Дмитра : Дмитрів хутір, Дмитренків хутір, Дмитренки…
З Новими Санжарами пов’язано ім’я козацького отамана Петра Іваненка(Петрика). Оскільки у свій час він піднімав повстання проти московітів Петра Першого та його ставленика в Україні гетьмана Мазепи, ім’я Петра Іваненка усіляко замовчувалося. Між тим він – досить помітна постать у боротьбі козацького народу з пім московського іга.
Петро Іваненко народився у Нових Санжарах у родині старшини Полтавського полку. Служив старшим писарем у Генеральній військові канцелярії.
У січні 1961 року виїхав на Запоріжжя. На Січі був обраний кошовим писарем. Виступав проти союзу України, як з Московською державою, так і з Польщою. Засуджував тогочасну промосковську політику гетьмана Івана Мазепи.
В 1692 році від імені» Удільського князівства Київського, Чернігівського і всього війська Запорозького, Городового й народу малоросійського» у Бахчисараї уклав договір з Кримським ханом про захист спільних інтересів і взаємну оборону від посягань Московської держави.
Крим визнав Петрика гетьманом України і надав у його розпорядження кількатисячну орду. Петрик за допомоги кримських татар здійснив три походи на Гетьманщину…Слід нагадати, що на той час Москва платила Криму данину й московського князя та всіх інших «руських» князів призначав кримський хан. Від цеї залежності від орди Московію звільнив при Катерині ІІ Александр Суворов, який відбив у у війні з Турцією і окупував Крим.
У липні 1662 року кримчаки на чолі з Петриком підійшли до Китайгородка, Маячки, Царичаннки.
На початку 1693 року татари спустошили Полтаву, Старі та Нові Санжари, в тому числі й Полузерські хутори.
В січні 1696 року, під час третього походу, розгромили Кременчук, Потоки, Омельники, Говтву, Решетилівку, переправившись під Санжарами через Ворсклу обклали Нехворощу.
Характерно, що всі три наступи Петрика закінчувалися зрадою його татарами, як тільки надходили війська Івана Мазепи та Петра Герцика з Полтавським полком. Діяли вони зі своєї точки зору – логічно, не даючи зміцніти ні московітам, ні козакам, періодично підтримуючи в усобицях слабшого.
Утікаючи, кримчаки перетворювали протимосковський виступ Петрика у спустишливі набіги за ясиром, що принесли нашому краєві страшні руйнування …Розгніваний гетьман Мазепа послав козацького розвідника, щоб той ліквідував бунтівного новосанжарця.
У 1696 році посланець Мазепи заколов Петрика кинджалом.
Татарські набіги з Петриком значно збільшили кількість втікачів з Полтавщини на Запорозьку січ.
Одним зі своєрідних пересильних пунктів за Дніпровські пороги для втікачів з Полтавщини стали Ново-Санжарські(Полузерські) хутори, жителі яких були тісно зв’язані з запорожцями, бо постачали їм коней, зброю, продукти, тощо. До того ж все доросле чоловіче населення Дмитренків та довкружніх хуторів за традицією служило , здебільшого, саме на Січі.
Петро Іваненко(Петрик), як і багато хто з поміж інших лідерів народних повстань не міг зрозуміти, чому його , здавалося б цілком вмотивований і на часі виступ проти російських гнобителів не підтримали козаки і народ України. А причина була доволі проста. За 45 років безперервної боротьби селяни українці - колоністи, які складали вже на той час більшість населення України на колишніх козацьких землях, зневірилися у своїй перемозі й бажали хоч і підневільного, але спокійного життя.
З цих же причин задихнулася, піднята козаками, хвиля опору більшовицьким окупанта і в 20-ті, і в 50-ті роки минулого століття.
З цих же коренів зросла і апатія до розбудови незалежної української держави в нас час. Народи України, в тому числі й козацький, стомилися і знемоглися від нерівної , здавалося б, боротьби за свою свободу і воліють жити ліпше в ярмі всесвітнього єврейського капіталу, та спокійно. Але це – спокій кладовища. І весь хід історії України тому підтвердження.
Полузерські хутори й в тому числі Дмитренки князів Вишневецьких залишилися поза увагою В.Зуєва, оскільки його шлях був далі на Марківку, Козелевщину, Омельник та Кременчук.
За переписом 1859 року , тобто всього через 78 років після подорожі академіка Зуєва, в 693 дворах тільки Старих Санжар було 4 636 жителів. Що, на мій погляд говорить на досить неточну статистику станиць і хуторів, наведену російським мандрівником.
В 1910 році у селі Старі Санжари з 20 довкружніми хуторами було 5 757 жителів, що проживали у 1092 дворах. Ймовірно, що сюди вже відносилися й Полузерські хутори.
На картах Боплана вже є Санчарів[3] Новий Черкаського староства. 1653 року слобідка Нові Санжари згадується у складі Полтавського полку. Після Переяславської ради 1654 року російському царю в Нових Санжарах присягали отаман, писар, війт. 101 козак і 50 міщан.
В 1661-63 роках Нові Санжари і Новосанжарська сотня входили до Кременчуцького полку. 1760 року маріонетковий гетьман Лівобережної України Кирило Розумовський віддав Нові Санжари у спадкове й довічне володіння графу Р.Воронцову.
1764 року Нові Санжари стають повітовим містечком Дніпровського пікінерського полку російських окупантів.
1783 року Новосанжарський повіт перейменовано на Кобеляцький. З реорганізацією намісництва в 1784 році утворено Олексапольський(Царичанський) повіт, в складі якого Нові Санжари перебували до 1796 року.
З 1796 по 1802 рік Нові Санжари входили до складу Малоросійської губернії. З 1802 року – Полтавської губернії.
В 1810 році Нові Санжари було в основному, як і Полузерські хутори, козацьким містечком. В ньому проживало 3 919 жителів, з них – 158 – кріпаків. До 1839 року тут існувала Козацька школа, яку згодом перетворили на церковно-парафіяльну.
В 1912 році в Нових Санжарах діяло 5 церков з бібліотеками, школами, лікарнями, аптеками, госпіталем.
…Більшовики починаючи з 1919 року почали нещадно винищувати козаків, як народ, котрий чинив окупації збройний опір. Тих, хто не загинув у боях з китайцями та угорцями Муравйова , заарештовували і розстрілювали. Сім’ї висилали до Сибіру. Морили голодоморами. І, зрештою, заборонили навіть називатися козаками.
Але ми вижили. Й тепер відроджуємося. Бо козацькому роду –нема переводу.